Коли говорять про волонтерство під час війни, часто уявляється щось дуже велике: постійна допомога, складні рішення, багато відповідальності та нескінченна зайнятість. І це справді частина реальності. Але останнім часом я все частіше думаю про те, що волонтерство - це ще й про людей. Про підтримку, яку іноді отримуєш саме тоді, коли сама вже трохи втомилася.
Життя під час війни змінює всіх. Постійні новини, тривоги, переживання за близьких, відчуття нестабільності - усе це накопичується. Іноді здається, що сил уже менше, ніж потрібно, а плани доводиться постійно підлаштовувати під нову реальність. У такі моменти дуже легко замкнутися у своїх думках і почати жити тільки між роботою, новинами та щоденними турботами.
Для мене волонтерство стало одним зі способів не втратити зв’язок із людьми. І я зараз не лише про «робити корисне», хоча це теж дуже важливо. Я про звичайне людське відчуття, що ти не одна. Що поруч є люди, які теж переживають непрості часи, але продовжують щось робити, підтримувати інших, вчитися, планувати, сміятися між складними розмовами і не здаватися.
Особливо цінними для мене стали зустрічі, де можна було просто поговорити, познайомитися ближче, поділитися думками чи досвідом. Інколи навіть проста розмова після заходу або відчуття, що тебе розуміють без зайвих пояснень, дає більше сил, ніж здається. Спільнота працює саме так - не гучно, а через маленькі речі, які поступово допомагають триматися.
Мені здається, важливо говорити і про те, що волонтерство допомагає не лише тим, кому ми намагаємося бути корисними, а й нам самим. Воно повертає відчуття дії, коли навколо так багато того, на що ми не можемо вплинути. Дає відчуття сенсу, причетності та маленької стабільності, навіть якщо світ навколо досі нестабільний.
І, мабуть, один із найбільших уроків для мене зараз - не обов’язково завжди бути сильною. Іноді достатньо просто бути поруч із людьми, які теж намагаються триматися. І вже з цього народжується підтримка, яка допомагає рухатися далі.
Катерина, волонтерка ГО «Мейнстрим»
