Хтось із нас будує школи, хтось рятує річки, хтось виводить на чисту воду брехню в ефірі, хтось щодня стоїть поруч із тими, кому найважче. Ми в «Мейнстрим» роками намагаємось зробити трохи кращим життя людей у Запоріжжі й в Україні – так само, як сотні інших організацій громадянського суспільства по всій країні, кожна на своєму фронті. І попри всю цю несхожість напрямів у нас одна мета: створити умови, за яких людина може вільно розвиватися, її права захищені, а суспільні інтереси реалізуються через самоорганізацію громадян і їхню партнерську взаємодію з державою. Це і є громадянське суспільство – не абстракція з підручника, а щоденна праця тисяч різних людей заради одного спільного результату.
З цього переконання випливають п'ять речей, у які ми віримо, коли говоримо про розвиток цього суспільства.
Перше. Кожен крок має працювати на наш всебічний розвиток. Легко звузити мету до одного показника – кількості учасників, суми гранту, галочки у звіті. Але проєкт, який дає людині нові знання і водночас забирає в неї здоров'я чи час на родину, – це не розвиток, а лише його імітація в гарній обгортці. Так само як ініціатива, що приносить організації визнання, але руйнує довіру команди чи партнерів, коштує дорожче, ніж здається спочатку. Справжній розвиток – завжди про ціле: людину, громаду, країну в усій їхній повноті, а не про один зручний вимір, який легко показати в презентації. Тому питання "чи стаємо ми від цього кращими, ширшими, сильнішими – а не просто помітнішими" варто ставити собі щодня, до того, як ставити його донору чи журналісту.
Друге. Суперечки нас об'єднують і роблять кращими – навіть якщо в моменті вони не подобаються нікому. Ми звикли боятися конфлікту всередині команди чи сектору, тікати від нього, шукати штучної одностайності на нараді чи в коментарях. Але одностайність без суперечки – це не єдність, а тиша, за якою найчастіше ховається застій або страх висловитися. Метал не стає міцнішим у спокої – він гартується під ударами. Так само й рішення, ідея, стратегія стають сильнішими не тоді, коли всі мовчки кивають, а тоді, коли хтось наважується сказати "а чому саме так" і змушує решту аргументувати, а не просто декларувати. Організація чи спільнота, де всі завжди погоджуються одне з одним із першого разу, найчастіше вже просто перестала думати – вона лише імітує рух.
Третє. Держава має бути партнером – але партнером під наглядом. Ми віримо в співпрацю з державними інституціями, у спільну відповідальність за країну, яку ми, врешті, самі й обираємо. Але партнерство – це не сліпа довіра і не мовчазне споглядання за тим, що відбувається нагорі. Роками громадянське суспільство у нас училося виживати всупереч державі, бо держава довго була чужою, недовіреною, іноді ворожою власним громадянам. Сьогодні вона – наше спільне творіння, і тим більше відповідальність за неї лежить на нас так само, як і на тих, кого ми обрали. Але саме тому, що вона наша, ми не маємо права дивитися вбік. Без пильного громадського контролю навіть найкраще задумана влада рано чи пізно перетворюється на інструмент бюрократичного свавілля, а в гіршому випадку – диктатури чи тоталітаризму. Громадянське суспільство існує не для того, щоб подобатися владі, а для того, щоб тримати її чесною, скільки б це не дратувало обидві сторони.
Четверте. Наша головна ціль – говорити про себе на весь світ. Не з почуття образи, що нас недостатньо помічають, і не заради красивої статистики охоплення. А з чіткого розуміння: тільки гучний, послідовний, стратегічний голос перетворює нас із об'єкта співчуття на суб'єкта, з яким рахуються за столом переговорів. Увага світу до України не безмежна і не вічна – вона природно слабшає з кожним роком війни, як слабшає будь-яка новина з часом. Це не привід ображатися на втому світу. Це привід стати голоснішими, точнішими й переконливішими самим – знаходити союзників, які залишаються поруч, коли перший ажіотаж минув, і будувати з ними довгі стосунки, а не одноразові акції підтримки. Мовчання не захищає інтереси – воно їх просто здає без бою.
П'яте. Подбати про себе і стати професіоналом у своїй справі – це одне й те саме завдання, а не два різних, між якими доводиться обирати. Баланс між особистим добробутом і постійним професійним зростанням – не розкіш для тих, у кого і так усе добре, і не ознака слабкості чи недостатньої відданості справі. Це умова того, щоб узагалі дійти до фінішу, а не згоріти на середині дистанції. Результат, здобутий ціною вигорання, безсонних ночей чи втраченого здоров'я, – це не перемога, а борг, який рано чи пізно доведеться повертати, і завжди з відсотками: втраченим часом на відновлення, втраченими людьми в команді, втраченою якістю роботи. Справжній професіоналізм – це не здатність витримати будь-яке навантаження, а вміння вибудувати роботу так, щоб вигравати в довгу дистанцію, а не в одноразовому спринті на знос.
Що з усього цього випливає? Сила громадянського суспільства – не в якомусь одному з цих п'яти принципів окремо, а в умінні втримувати їх усі одночасно, навіть коли вони тягнуть у різні боки. Бути різними за напрямом роботи – але єдиними за метою. Не боятися незгоди всередині – і водночас не втрачати пильності щодо влади ззовні. Голосно заявляти про себе світові – і водночас чесно берегти власні межі й ресурс, щоб було кому це заявляти завтра. Це важка, майже акробатична рівновага. Але саме вона – і є той розвиток, заради якого ми щодня виходимо на роботу.
Ми в «Мейнстримі» не претендуємо на те, що маємо всі відповіді на ці п'ять запитань. Але ми точно знаємо, заради чого продовжуємо їх собі ставити – і готові ставити їх і далі, разом з усіма, хто пливе в цій-таки течії.
